Попередження відмов від немовлят
Людмила
У кухні просторої сільської хати зворушливо порпається із посудом, намагаючись його вимити дворічна темноока лялечка Оля. До неї лащиться домашній песик, мама бере її на руки і за хвилину вони вже вітають гостей у кімнаті, завішаній барвистими килимами з мальовничими трояндами.Тут у м. Васильків на Київщині живе родина Плющенків: мама, тато, братик Денис і сестричка Оля. Олі — 2,5 рочки, вона найменша. Батько Андрій працює електриком, Людмила веде домашнє господарство: прання, прибирання, десяток курей та город.
Людмила Плющенко завжди думала, що від рідних дітей відмовляються лише жінки, нездатні на материнство, такі що ведуть аморальний спосіб поведінки. 37-річна жінка вже мала досвід виховання сина Дениса, який вже закінчував школу. Аж доки сама ледь не позбулася доньки. Для Людмили її пізня вагітність була несподіванкою, у Василькові, де вона мешкала із чоловіком, народжувати у зрілому віці — рідкість. Рідні ніяк не могли змиритися із новим становищем жінки і врешті-решт вказали їй на двері, оскільки власного житла в неї не було.
На роботі поспівчували, але сказали, що нічим допомогти не можуть. «В той момент я усвідомила, що без житла та роботи і грошей, без допомоги близьких я дитини не підніму на ноги. В мене залишався один вихід: віддати її, хоч би і тимчасово», — згадує Людмила.
Ці життєві перипетії негативно вплинули на стан вагітної жінки, вона потрапила у лікарню на збереження. Доки вона перебувала у відділенні, Людмила знаходилася під наглядом, але після того, як її виписали — йти було нікуди. Історія Людмили, як демонструють дослідження
Представництва британської благодійної організації «Кожній дитині» в Україні, які надають допомогу жінкам у кризових ситуаціях, — не виняток, а радше правило. Більшість українських жінок, які відмовляються від дітей не наркоманки і не алкоголіки. Це жінки, які опинилися в складній життєвій ситуації — конфлікт з батьками чи батьком дитини, смерть родичів, відсутність житлових умов для проживання із дитиною. Найбільший відсоток серед них становлять вихованки інтернатних закладів, які не можуть власноруч вибудувати стабільні сімейні стосунки, влаштуватися на роботу та дати собі раду в самостійному житті по завершенні строку перебування у інтернатах. Для більшості з них пологове відділення, будинок дитини, дитяча лікарня — єдиний варіант розв’язання проблем. Спеціалісти переконані: якщо мамам підказати інші варіанти, а ще краще допомогти втілити їх у життя, підопічних в будинках дитини стане суттєво менше.
Хоча точної статистики мам-відмовниць в Україні не ведеться, за даними МОЗ України, лише а пологових будинках минулого року було зареєстровано 667 відмов від новонароджених дітей. Ефективним засобом подолання цього явища є соціальні центри матері та дитини та робота соціальних працівників служб раннього втручання: спробуйте, поживіть з дитиною, а потім вже вирішуйте.
«Людмила — одна із типових відмовниць, говорить Тетяна Хімченко — керівник Департаменту з інформації «Кожній дитині» Україна — здорова працездатна жінка з традиційною системою цінностей, яка опинилася заручницею обставин». Саме таким жінкам і потрібна вчасна соціальна допомога. За статистикою «Кожній дитині» жінки з кризових сімей складають 25-35% відмовниць. Ті, хто зловживає алкоголем і наркотиками залишають дітей собі для виплат і частіше їх позбавляють батьківських прав уповноважені державні органи. Натомість, бояться відповідальності і труднощів при народженні дитини молоденькі дівчатка, які завагітніли «випадково» та дорослі жінки. Для них дитина — тягар, від якого потрібно позбавитися, щоб не вести з нею жалюгідне животіння.
«Щоб жінка могла змінити своє ставлення щодо материнства від «у мене проблема» до «у мене є шанс змінити життя на краще», потрібно щоб нею також піклувалися. Вагітність та народження дитини — це велике випробовування, яке вимагає терпимості, віри та бажання навчатися перебудувати своє життя». За два останні роки за допомогою служб раннього втручання було попереджено 142 відмови від новонароджених у Київській області: одним допомогли позбутися «надуманих» проблем, іншим — вирішити реальні з фінансами, житлом, покращенням психологічного клімату в сім’ї.
Досвід демонструє, що в окремих випадках вистачає декількох місяців для того, щоб оговтатися і почати будувати нове життя, чи прийти в адекватний психологічний стан. Через декілька місяців спільного проживання віддати дитину в інтернат ний заклад набагато складніше.
Людмила перебувала у Фастівському центрі матері та дитини три місяці: «Спочатку мені було незручно: виходило, що рідні відмовилися, а чужі відгукнулися, згодом я вже освоїлася: прання, готування, прогулянки. До нас соціальні робітники приходять, але головне, що я відчула, що я комусь потрібна, я повірила в себе. Зараз Олечка — татова улюблениця і братик нею пишається. Така привітна дівчинка і співати любить, і мамі помагає посуд мити, як вміє».
